Олександр Осипов. Від любителя до гуру спортивної фотографії

23 лютого 2022

Харків'янин Олександр Осипов – один із найкращих спортивних фотографів України. Знімає все: від футболу до регбі, зараз працює з баскетбольним клубом "Харківські Соколи" та національною збірною України. Він розповів про роботу з "Металістом", збірну України, суворі реалії українського спорту та про головні проблеми його діяльності в Україні.

— Як і де навчилися фотографувати?

— Цілком самоучка, бо в Україні зовсім немає шкіл для фотографів чи якихось явно розумних курсів. Мій батько був фотолюбителем і прищепив інтерес до фотографії з самого дитинства, проте справжня любов до цієї справи у мене виявилася набагато пізніше. Втрутилася справа випадку, моя троюрідна сестра працювала у "Металісті". Вона знала, що я дуже люблю футбол і з дитинства відвідував матчі цього клубу, тому покликала на гру як глядача. Я відразу запитав, чи можна потрапити ближче до поля, і вона з радістю допомогла. Саме так і сталася моя перша футбольна зйомка. Це був матч Ліги Європи між "Металістом" та хорватською "Рієкою" у серпні 2009-го.

До речі, часто бував у юності поруч із полем на матчах харківського "Арсеналу" у нижчих лігах, проте тут я отримав абсолютно нові враження: великий вечірній стадіон з яскравими прожекторами, запах газону, уболівальники та висококласні футболісти прямо за кілька метрів від тебе. Звичайно, це сильно зачепило, і я продовжив відвідувати всі матчі "Металіста". При цьому залишити основну роботу веб-дизайнера не виходило, тому що навіть на середню в рамках спортивного репортажу техніку потрібно багато грошей. У результаті в мене настала особистісна криза – я не хотів займатися своєю основною роботою.

— Як ви впоралися із проблемою?

— Мене витягнув батько, якого, на жаль, уже нема з нами. Причому допоміг як морально, і фінансово. Досі пам'ятаю його фразу – "почни займатися улюбленою справою, все інше рано чи пізно прийде". На щастя, так і сталося.

Я познайомився з відомим футбольним журналістом Миколою Бринзою, який почав підтягувати мене до зйомок для УМХ (football.ua/isport.ua). Спочатку було ніяково, що я заробляю гроші на зйомках, маючи невеликий досвід. Однак згодом я влився в це, став прогресувати та співпрацювати з багатьма спортивними ЗМІ, а також із "Металістом".

— А як потрапили до "Металіста"?

— Якось під час Євро-2012 мені зателефонував прес-аташе клубу Сергій Родіонов та запропонував стати їх штатним фотографом. Я дуже здивувався і, звичайно ж, погодився спробувати. Відразу скажу, що мої перші враження виявилися суперечливими і я мав твердий намір відмовитися від цієї роботи.

Все змінила розмова зі спортивним директором Євгеном Красніковим. Як зараз пам'ятаю, що пізно ввечері, після підписання контракту з Вілліаном Гомесом, він покликав до свого кабінету та запитав, що не влаштовує, і чому я не хочу працювати у клубі. Дуже здивувало, що людину такої високої посади може турбувати доля фотографа. Після нашої бесіди він пообіцяв створити комфортніші умови для роботи і врешті-решт дотримався свого слова.

— Як довго там пропрацювали? Чому вирішили піти?

— Як позаштатний співробітник я працював фактично з першої зйомки датованої 2009-м роком. Офіційно пропрацював з липня 2012-го до липня 2016-го. Проведений час у клубі вважаю успішним, оскільки отримав неоціненний досвід та професійний розвиток. Більше того, УПЛ тричі визнавала мене найкращим фотографом чемпіонату, що також є показником. До речі, я так і не пішов із клубу, адже він просто припинив своє існування. Зізнаюся чесно, сезон 2015/2016 був дуже важким у моральному плані. Ми фактично працювали за ідею, отримуючи лише невелику частину зарплати чи нічого. І, чесно кажучи, повторювати цей досвід мені не хотілося б. Проте все одно пишаюся, що на той час ми вчинили як порядні люди і допрацювали до кінця.

— Чим займалися після розвалу футбольного клубу?

— Це був важкий час не лише для мене, а й для всієї країни через дії Росії на Сході України та Криму. Спочатку були страх та невизначеність, адже я вже звик працювати на одній посаді. Знов стати фрілансером — це раптовий вихід із зони комфорту. На щастя, нова робота знайшла мене досить швидко. І вона стала більш різноманітною.

У цей момент усвідомив, як багато втратив, знімаючи практично лише футбол протягом останніх чотирьох років. На той момент пішли зйомки на всіх рівнях – від чемпіонату Харківської області до євровиїздів із донецьким "Шахтарем" та київським "Динамо". Не гидував і іншими видами спорту.

Через те, що більшість моїх друзів та знайомих – люди творчі, я став знімати багато культурних заходів – концерти, виставки, театральні вистави тощо. Також став працювати на великих конференціях, самітах та подібних заходах із політиками та чиновниками високого рангу.

— Як доля занесла до баскетболу?

— Любов до баскетболу зародилася ще в юності через трансляції матчів НБА на "ICTV". Причому не лише дивився його по телевізору, а й грав у школі. А ось досвіду зйомок у даному виді спорту у мене фактично не було, лише два матчі всіх зірок Суперліги у 2011-му та 2012-му.

Перший серйозний досвід у баскетболі я отримав завдяки своєму однокласнику Глібу Ушакову, який тоді ще був генеральним директором БК "Харків", а нині є віце-президентом "Харківських Соколів". Він закликав знімати всі домашні матчі цього клубу, а також інші баскетбольні та стрітбольні заходи, які той сам організовував.

Моя робота у БК "Харків" не залишилася непоміченою. Олексій Наумов - прес-аташе АБКУ-Суперліги спочатку порекомендував мене чирлідінг-команді "ReD Foxes", з якими я побував на кількох матчах Євроліги та вперше побачив великий європейський баскетбол. Потім він допоміг влаштуватися в FIBA, у яких склалося про мене хороше враження після першої ж зйомки. Там вирішили, що я маю знімати всі домашні матчі основної збірної України, чим займаюся і досі.

Паралельно розвивалася історія з "Харківськими Соколами". Співпрацюю з ними з першого домашнього матчу в історії клубу (2017 рік) і досі. На даний момент це найкомфортніша організація з усіх, з якими я коли-небудь співпрацював.

— Пам'ятаєте свою першу зйомку у цьому виді спорту?

— Так, це якраз і був матч усіх зірок 2011-го у Харкові. Запам'ятався він лише з позитивного боку. З ігрових видів спорту в Харкові тоді були популярні та успішні лише футбол і волейбол, а тут раптом з нізвідки з'являється великий баскетбольний захід, який однозначно став свіжим ковтком повітря.

Звичайно, рівнем своєї першої зйомки я залишився незадоволений, проте мені назавжди запам'яталися та тепла атмосфера та емоції, які панували в залі протягом кількох годин. Гравці, які позують на камеру, ефектні моменти та багато іншого – все було виключно для глядача.

— Наскільки сильно відрізняється робота фотографа у футболі та баскетболі? Де працювати складніше?

— Футбол для мене є значно прямолінійнішим видом спорту, тому його знімати набагато легше. А для когось іншого той же баскетбол може здатися просто вмінням гравця влучити м'ячем у кошик, але це зовсім не так.

Вважаю, що баскетбол – дуже складний вид спорту щодо всіх складових. У тому числі і щодо зйомок. І ще знаю такий момент, що для тих, хто все життя знімав футбол і нічого не знав про баскетбол, завжди було шоком на першій грі, що гравці не святкують кожен закинутий м'яч.

— У Суперлізі виступає багато американців. Що їх з боку відрізняє від українців?

— Американські баскетболісти класні не лише в ігровому, а й у емоційному плані. Дуже цікаво працювати на матчах за їхньою участю. З теплом згадую екс-гравця "Соколів" Брендона Боггса, який після кожного матчу підходив до мене з подякою за фото та тим, що він дуже цінує цю роботу.

Останній матч між "Харківськими Соколами" та "Прометеєм" показав усім наочно, що від'їзд легіонерів через зростання напруженості в країні позначився не лише на рівні чемпіонату, а й на його видовищності. Добре, що кількість уболівальників та якість їхньої підтримки, незалежно від обставин, продовжує зростати. Також не можна не відзначити, що нове покоління українців ні в чому не відстає від американців і вміє робити шоу.

— На якій спортивній події мрієте попрацювати як фотограф?

— Раніше завжди прагнув працювати на великих футбольних форумах. Насправді потрапити на них не так вже й складно, і я міг це зробити, проте згодом мене це стало менше цікавти. З останніх подібних подій можу згадати Суперкубкок УЄФА у Стамбулі у серпні 2019-го. Наразі хотілося б відвідати матч NBA. Також не проти відвідати великий гандбольний турнір. Дуже люблю цей вид спорту. Відвідував усі матчі "Мотора", коли вони грали у Лізі Чемпіонів у Харкові. Не виключаю, що мине час, і мої мрії та пріоритети зміняться.

— Яку найбільш масштабну подію вам вдалося сфотографувати?

— З політичних подій зазначу роботу на великих форумах за участю обох президентів України – Порошенка та Зеленського. Це були глобальні заходи, абсолютно новий досвід і певною мірою новий ступінь відповідальності. Там я вперше за довгий час відчув хвилювання, якого я не мав з часів моїх перших футбольних зйомок.

Концертних зйомок було досить багато, і кожна по-своєму цікава. Але виділив би Джамалу у 2015 році, коли вона ще не була настільки популярною. У плані перформансу не сталося нічого особливого, просто запам'яталася тепла сімейна атмосфера у великій залі, що не так часто. Пізніше вона подякувала за фото особисто та тривалий час використовувала їх у своїх соціальних мережах.

Але за суб'єктивними відчуттями все це меркне порівняно з однією з головних спортивних подій в історії нашої країни, на якій вдалося побувати – фінал Ліги Чемпіонів УЄФА у Києві.

— Схоже, у вас достатньо спортивних захоплень. Який з них вам подобається найбільше?

— Не став виділяти щось конкретне. Скажу тільки те, що набагато більше люблю всілякі ігрові види спорту, тому що в них замість банальної демонстрації індивідуальних якостей яскраво проявляється інтелект людини при взаємодії з колективом. Тому мені подобаються баскетбол, гандбол, футбол та хокей. Напевно, саме у такому порядку.

Ще я знімаю усі домашні матчі регбійного клубу "Олімп" упродовж останніх 7 років. Під час перших зйомок на тлі зіткнень гравців я практично не розумів нічого, що відбувається на полі. Однак згодом усвідомив, що це не лише видовищний, а й досить складний та цікавий вид спорту. Також встиг попрацювати на Чемпіонаті Європи Регбі-7 серед жінок, це був дуже цікавий досвід, тому можна включити і регбі до цього списку. А ось грати я найбільше люблю в індивідуальному виді спорту – настільному тенісі.

— Який матч вам запам'ятався найбільше?

— Напевно, "Металіста" проти "Дніпра" 19 травня 2013 року. Ми перемогли принципового суперника у дербі та здобули дебютні срібні медалі. Це були найяскравіші емоції, які я колись знімав.

— Коли працюєте на грі, то переживаєте за результат команди?

— Раніше дуже переживав, і це тривало досить довго. Все змінило різке падіння "Металіста" у сезоні 2015/2016. Після цього став ставитись до результатів клубів нейтрально. Можу це порівняти з роботою лікаря – якщо він почне співпереживати кожному пацієнту, то просто збожеволіє. Погляд на гру без зайвих емоцій дуже допомагає у роботі. Намагаюся не показувати свою байдужість після поразок, адже спортсмени мене точно не зрозуміють.

— Чим запам'яталася робота в "Металісті"? Які у вас взаємини з гравцями та тренерами?

— Робота в "Металісті" запам'яталася насамперед величезною кількістю поїздок та подорожей. З одного боку, відкрив для себе світ та Україну по-новому. З іншого боку, важко було уникнути емоційного вигоряння, коли ти заходиш на борт літака, немов у громадський транспорт. Також побачив наживо внутрішню кухню цього клубу.

Відносини з гравцями та тренерським штабом склалися досить добрі, не пригадую жодних конфліктів. Запам'яталося лише те, що спочатку було досить дивно перебувати серед мільйонерів, але потім швидко звик і до цього.

— Був час, коли Тайсон публікував у своєму Instagram лише ваші фото. Як так сталося?

— Коли "Шахтар" почав грати свої домашні матчі у Харкові, я регулярно знімав їх. З Тайсоном ми були знайомі по роботі у "Металіст", і він стежив за мною в соцмережах. Тому регулярно просив фото і мало не після кожної гри став дарувати мені свої футболки на знак подяки.

Далі він запропонував співпрацювати, і це тривало по суті до кінця його кар'єри в Україні. Ще хочу відзначити екс-захисника "Металіста" Андрія Березовчука. Після закінчення кар'єри він часто кликав мене до своїх проектів – футбольних і не тільки. Співпрацюємо ми і зараз – знімаю матчі клубу другої ліги ФК "Вовчанськ", який він тренує.

— Чи маєте ви улюблені фото?

— Є одне фото. І це не ігровий момент, а портрет Тайсона у грудні 2018-го перед матчем Ліги Чемпіонів. Бразильці – дуже побожний народ, я знав про його традицію з молитвою перед виходом на розминку. Всі зірки зійшлися і вдалося показати все це красиво. Допоміг мені сильний снігопад, який прикрасив загальну картину. Крім цього, вдалося швидко знайти потрібний ракурс, щоб розмістити світло телевізійників, яке я помітив на далекому плані. У результаті все вийшло досить ефектно.

Зі спортивних робіт 2021-го мені подобається командне фото збірної України з баскетболу після виходу на чемпіонат Європи. Там легко читаються непідробні емоції. Також запам'ятався один ігровий момент із футболу – технічна зупинка м'яча гравцем "Металіста" Єгором Демченком у стилі Златана Ібрагімовича.

— Які поради можете дати фотографам-початківцям?

— Насамперед, вивчити всі елементарні речі – композиція, експозиція, баланс білого. Постійно бачу промахи. Друге – це "наглядність". І дивитися треба не лише український спорт, як багато хто робить, а й топові міжнародні змагання.

Також рекомендую стежити за різними видами мистецтва. Наприклад, вивчати зйомки у кіно. Третє, що мене дивує, висока зарозумілість багатьох фотографів нової хвилі. Можу точно сказати, що без самокритики ніколи не буде прогресу. І не обмежуйте себе лише спортивними зйомками, адже практика в інших жанрах завжди дає поштовх для розвитку.

— Ви постійно фотографуєте когось. А чи любите бути в кадрі самі?

— Не люблю фотографуватися. Типова ситуація — шевець без чобіт.

— Скільки разів отримували м'ячем на роботі? Чи ламали коли-небудь своє обладнання на матчі?

— Завжди вдавалося уникати ударів. Звичайно, були випадки, коли гравці потрапляли в мене м'ячем або самі падали на камеру з віддаленим керуванням, але обладнання залишалося цілим.

— Чи траплялися такі випадки, що доводилося судитися за нелегальне використання ваших фото?

— Знаю, що це болісне питання. У мене до судів справа не доходила. Іноді просив просто підписати фото, не вимагаючи фінансової компенсації за використання, більшість погоджувалися. Завжди ставився до цього філософськи, адже це безкоштовний піар моїх робіт, що теж не погано. У моєму житті порядних людей було набагато більше, тому не сильно загострював на цьому увагу.

— Чи вважаєте ви себе найкращим спортивним фотографом в Україні?

— Я про це навіть не замислююсь. Мені дуже подобається те, чим я займаюся.

— Чи хотів би попрацювати за кордоном?

— Якщо чесно, ні, бо хочу допомагати саме своїй країні.

За матеріалами ua.tribuna.com.


← Всі статті


Інформаційні платформи